20:40 

Як так ? чи дуже депресивний пост про смерть

spead your love like a fever
Кажуть, що люди які бояться смерті, не проживають своє життя на повну. Так от, я боюсь, буває навіть доходить до приступів паніки, особливо вночі перед сном, адже сон це є маленька "смерть".
І я так живу. Не знаю як часто інші люди задумуються над смертю, зазвичай про це і говорити не хочуть і думати, або зразу тему змінюють, або говорять "чего ты о грустном?" чи "відводь боже".
Але вона поряд.
Люди йдуть на роботу, розлучаючись із своїми близькими до вечора. І не чекають, що їм зателефонує невідомий номер, і це буде не ще один замовник, а хтось, кому прийшлось сповістити про нещасний випадок.
Я не збагну цього, як так могло статись. Коли мені кажуть, що хтось попав під потяг, у мене образ п’яниці, чи надзвичай несуразної людини, але не дівчини в навушниках.
У Ніни, співробітниці, дочка 25 років, не знаю яким саме чином, переходячи колію, не помітила потяг, була в навушниках.
За розповідями її мами, це була життєлюбна, харизматична дівчина із чудовим почуттям гумору, яка б мала вийти заміж, народити мінімум 2-є внуків і зробити свого чоловіка найщасливішим у житті.
Мені хочеться вірити у реанкарнацію, у 7-ме небо та ангелів як у Вебера, і хай би так було. Але як тепер батькам? Скажи матері про таке, скажи батьку про таке, скажи коханій людині. Коли батьки живуть своїми дітьми, а вони жили нею, це найгірше, що могло трапитись.

І от, мені ще й досі говорять тости після дня народження, і всі побожання на майбутнє, а нам ніяк не знати того, що може трапитись наступного ранку.

ПС:не ходіть по вулиці в навушниках, навіьт якщо це ваш район, навіть, якщо ні потяги/машини/трамваї/тролейбуси там не ходять, не ходіть.

URL
   

внутрішньосвітове сміття галактичних розмірів

главная