Насправді цікава штука вийшла.
В п’ятницю, коли усі пили, їли, ніби і війни нема, говорили багато слів, говорили голосно і з любов’ю, трапилась і не трапилась штука, тоді я опяніла як і усі, пробиваючи собі путь до стаканчика чи то до ще одного шматка торту, ніби посунула, але не як туру на шахматній досці, а ніжно, тримаючи руку більше трьох місісіпі, як сказали б американці, на плечі. Це був жест, як теплі, мягкі обійми, що кожен любить. І я люблю, і люблю коли до мене так притуляються, і люблю так робити, хоч публіка не вся сприймає таке.
Всі говорили багато і голосно, а у нашому офісі чого лишень не говорять, а слова певне врізаються в память глибше, ніж просто дотик.
Сьогодні в тверезості обіднього понеділка, трапилась та сама штука, лише словами, я мовила ім’я, хотіла пройти, а у спину почула, а чому не посунула рукою, так ніжно, я відповіла, що магу і так. Не знаю на скільки думки швидко проліталли, та як швидко опинилась на місці та сама, що нагадала мені про пятницю. То була та сама людина, а висновок один.
Усі ці словесні загравання не моя сильна сторона. А дотик, можливо, і не відступає слову.
Невербальне сьогодні герой мого дня.